БИБЛИОТЕКА КУЛЬТУРЫ ЗДОРОВЬЯ
THE LIBRARY OF CULTURE OF HEALTH


Ольга Ауновьска. Українi — любов i привiт.


Скан первой страницы статьи

Ольга Ауновьска. Українi — любов i привiт / О.К. Ауновьска // Україна. — 1984. — № 30. — С. 12-14.

 

 

 

 


Скан обложки журнала

«Аркуші щоденника» Миколи Реріха. 1947 рік. Художник пише: «Ось і тепер, у Гімалаях, коли радіо дає «Запорожця за Дунаєм», яскравою, красивою низкою проходять картини України. Постають образи Шевченка і Гоголя. І дружба, сердечна дружність сплітається із співзвуччями України». І далі Реріх, який був полум'яним борцем за мир, написав пророчі слова: «Так, велике благо братерство народів! Там, де впало таке зерно плодоносне, вже житиме думка про мир, про співробітництво, про геройство і самовідданість. Аби лиш посіялося зерно Братерства». А спогад той закінчується словами: «Україні — любов і привіт. Від Гімалаїв сердечний привіт Всесоюзним народам».
Усією своєю творчістю, активною громадською діяльністю Микола Реріх боровся за мир, за торжество культури. Це він висунув ідею Пакту миру — дійового захисту духовних і культурних цінностей, по-варварському знищуваних під час воєн. 1954 року пакт Реріха ліг в основу Міжнародної конвенції про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту. Ǐї підписали і ратифікували багато країн світу і однією з перших — наша Країна Рад.
Понад сім тисяч картин намалював Микола Реріх, добрий чарівник пензля. Вони не тільки відтворюють дивні видіння минулого, але й вчать розуміти і любити це минуле, будувати щасливе сьогодення, боротися за світле майбуття. Які поетичні його «Стародавня Русь», «Земля слов'янська», як глибоко патріотичні «Святогор» і «Настасія Микулична»! Микола Костянтинович твердо був переконаний в перемозі радянського народу у Великій Вітчизняній війні, з думою про неї малював картини «Партизани», «Богатирі пробуджуються», «Перемога. (Змій Горинич)». Справжній патріот Вітчизни, Реріх радів її досягненням, її звершенням. Він писав: «І от обновилася Русь... У могутньому потоці прогресу Союз народів явив перемогу нечувану.
Звівся великий магніт праці доброї... Відбувається возз'єднання. До старшої сестри прийшла стародавня «Галицька Русь». Возз'єдналися «Прикарпатська Русь», Буковина... У далеких снігових Гімалаях радіємо, що саме велика Русь звитяжна, і насамперед мислимо про торжество науки, про творчість — про зв'язок загальнолюдський.
Велике світле майбуття!»
...Знають, люблять мистецтво Реріха на Україні. Завжди святом є виставки його творів. Скільки разів і мені щастило вбирати в серце їхню незвичайну красу. Знову й знову полонили мене реріхівські барви — і невимовна чарівність «Призахідного місяця», і тонка музикальність «Пісні водоспаду», і таємничість «Знаків» та «Заклинання», і мудрість «Учителя», і людяність «Сергія-будівничого», і чарівність «Землі слов'янської». І знову заклично світив вдалині, у горах, вогонь, і чуйно прислухалися скелі до того, хто трубить у ріг. Поверталася з виставок, бережно несучи в душі велич і задумливість гімалайських верховин та полум'яність сонячного сяйва. А в усьому цьому відчувала проникливий розум, душевну чистоту і звитяжність митця в ім'я добра і справедливості. В мені народжувалися поетичні рядки, і рука тяглася до пера. Так виник вірш «Біля картин Миколи Реріха»:

Був той час, коли планета в корчах,
В муках із вогню повстала, знаю,
Бризки полум'я і тіні ночі
Здибились хребтами Гімалаїв.
Потім у безформних верховинах
Враз життя застигло в летаргії,
Стихло все довкіл. Під небом синім
Гори сплять, важкі, неначе гирі.
Як  притислись до грудей планети,
Як припали до земного лона!
Промені світанків естафета
На узгір'я кидає стодзвонно.
Це здається тільки, ніби гори
Неживі. У кам'яних долонях
Зоряних вчуваю пульси хорів,
Сивина снігів у гір на скронях.
Чорні ви вночі, рожеві ранком,
Голубими пагодами гожими
Здаєтеся вдень, надвечір раптом
На веселку семибарвну схожі ви.
Фіолетові і сині, наче небо,
То жовтогарячі ви, то білі...
Ви живі, вам говорити треба,
Та мовчати доля вам звеліла.
Безгоміння нерухомі тіні,
Важко в бездіяльності, без струсів,
Тільки, брови суплячи камінні,
Здригнетесь колись від землетрусу.
Глянете навкруг спідлоба косо,
Спом'янувши сни усі в напрузі,
Скрикнете, важкі камінні сльози
Зроните обвалами у тузі.
Тяжко каменіти вам без звершень,
Та безмежний  виднокруг  за  вами,
Наче вихор, мчить до сонця вершник
Зоряними вічними шляхами.

Багато чудових картин Миколи Реріха зібрано в московській меморіальнім квартирі-музеї його старшого сина — відомого вченого-сходознавця Юрія Реріха. На громадських засадах завідує нею Іраїда Михайлівна Богданова-Реріх, названа дочка Миколи Костянтиновича і його вірного друга та натхненниці Олени Іванівни. Двох сестер із сім'ї забайкальського козака Іраїду і Людмилу, які втратили батьків, Реріхи взяли з собою 1926 року у подорож по Центральній Азії. Відтоді вони були разом.

...Ми сидимо з Іраїдою Михайлівною серед дивовижних картин, намальованих дорогою її серцю людиною. Зображені на них могутні гірські хребти, здиблені гімалайські верховини, засипані снігами перевали, бурхливі річки та безводні пустелі бачила на власні очі дванадцятирічна дівчинка, ідучи з дорослими неймовірно важким шляхом реріхівської експедиції. Іраїда Михайлівна розповідає, як напружено, до самозабуття, трудилися за будь-яких умов Реріхи, і трудилися вони в ім'я своєї Вітчизни.

Величезна й спадщина літературна Миколи Реріха. На одному з чільних місць у ній — «Аркуші щоденника». Частина їх вийшла кілька років тому в збірнику «Запалюйте серця!», упорядником якого була Іраїда Михайлівна. Я попросила дати для журналу «Україна» що-небудь з неопублікованої творчої спадщини Миколи Костянтиновича, і вона ласкаво погодилася, вручила дещо з «Аркушів щоденника». І знову згадувала розповіді Миколи Костянтиновича про перебування на Україні, його теплі слова про український народ — що і добрий він, і кмітливий, і веселий.

Художник, письменник, поет, вчений, дослідник, мислитель, громадський діяч, борець за мир — і все це Микола Реріх. Друг Рабіндраната Тагора, Джавахарлала Неру, Рокуелла Кента, друг Максима Горького, друг усіх, хто прагне добра і краси.

«Благословенні труднощі, перешкоди, ними зростаємо»,— любив повторювати Реріх. На його картинах часто бачимо образ вісника. Він приносить людям звістку — і знову в дорогу. Вісник сам мусить досягти світла, сонця і подарувати його сяйво людям. Вісниками краси можна назвати і твори Митця. Знання і краса допоможуть народам здобути мир і щастя — у це свято вірив Микола Костянтинович Реріх.


М. К. Рерiх у Японiї. 1935 рiк.

Нижче публікуємо в скороченому вигляді кілька ще не друкованих
матеріалів з «Аркушів щоденника» М. К. Реріха. На них, звісно,
лежить відбиток свого часу, але завдяки яскравій та багатогранній
особистості митця, незвичайній широті його інтересів і глибині
думки вони багато в чому не втратили актуальності й дотепер.
Публікації підготували Іраіда Богданова-Реріх і Віктор Васильчик.
Переклала з російської Ольга Ауновська.

ДІЯННЯ

Одного разу великий Акбар* провів рису і попрохав свого мудреця Бірбала, щоб той укоротив її, не втинаючи і не торкаючись кінців її. Бірбал паралельно провів довшу лінію і тим самим лінію Акбара було применшено... Мудрість полягає у проведенні довшої лінії.
Коли бачите апофеоз суєти наших днів, іноді відчуваєте безсилля скоротити цей марний вир, цю даремну витрату сил і можливостей. Тільки уявляючи довшу рису справжньої дії та діяльності, ми можемо зменшити жах нашого часу — тріумф суєти...
Суєта має невід'ємну ознаку,— вона завжди супроводиться низькопробністю. Завжди можна легко угледіти на суєті всі ознаки цієї жахливої хвороби сучасного людства. В ім'я чого шукають кращі елементи людства? В ім'я чого спалахують революції та подвижницькі пошуки? Людський дух в усіх цих різноманітних битвах бореться проти низькопробності...
Суєта гарячково кричить: «Іди, іди собі!» І кожен, скоряючись цьому наказові, кудись поспішає й розпорошується. Але на щиті діяння накреслено: «Прийди, прийди». І, скоряючись цьому поклику, кожний наближається й збільшує можливості. Люди надто «заклопотані» в дрібному значенні слова. Вони не чекають духовного єднання, і від поспіху завжди щось може трапитись. Найкраща юрба може перетворитися на дике стадо, сповнене мерзенних інстинктів. Є багато причин цього перетворення, та найголовніше значення, що низькопробність перемогла.
Царювання цієї таємничої сили низькопробності безмежне. Та ж сама низькопробність перетворює юрбу на звіра; вона ж позолочує рами і спинки «урочистих» крісел; вона ж спотворює гімни на джаз; вона ж перетворює ігри атлетики на безглуздість і жорстокість; вона ж являє досконалість нісенітності умовного життя. Навіть губи всі пофарбовані в один ненатуральний колір.
Наче щезає людське обличчя і тварина виникає перед здивованим глядачем. Та втім не відверніться від людської природи. Треба тільки вилучити її з суєти і людські ознаки знову воскреснуть. Як хімічна реакція! У такому ж науковому розумінні людство повинне збагнути рiзницю мiж cуєтою i дiяннями;
«Усі види тиранії походять від м'якості»,— гласить прислів'я. «Всі види низькопробності виникли від компромісу — поступок». Сьогодні мала поступка, завтра найменша поступка, а потім одразу великий жрець низькопробності.
Це не загальне місце, не труїзм. Ми повинні твердити це тепер, бо в найближчому майбутньому потрібно буде багато справжнього діяння і багато правильного розуміння. І в кожному своєму русі людство повинне розрізняти, де низькопробна суєта і де вічне діяння.
Ми повинні бути практичні завжди. Чи прожене осуд пітьму? Ні, лише принесене світло винищить чорноту думки. Сам осуд, критика, відштовхуючий процес ніколи не допомагав.
Одна тільки можливість є — вкоротити рису суєти новою, довшою рисою справжнього діяння. Майте на увазі лише наслідки.
Ніколи не переможете ви низькопробності грубістю чи неподобством. Лише в Красі міститься перемога. Справді, лише Краса перемагає низькопробність і зупиняє дику суєту перед воротами підроблено-золоченого царства...

1922 р.


* Правитель Могольської імперії в Індії (1542 — 1605 рр.), видатний державний діяч та воєначальник.



НАПУТТЯ

«Все бачу і чую: страждання твої великі. З такою ніжною душею терпіти такі грубі звинувачення; з такими високими почуттями жити серед таких грубих, неоковирних людей, якими є мешканці вульгарного містечка, де ти поселився, яких уже один бездушний, грубий дотик спроможний розбити, навіть без їхнього відома, найкращу дорогоцінність сердечну, ведмежою лапою вдарити по найтонших струнах душевних,— даних на те, щоб виспівати небесні звуки,— все це тяжко, знаю. Твої страждання тілесні тяжкі не менш. Твої нервові недуги, твоя туга, якою ти пойнятий тепер,— все це тяжко, тяжко, і нічого більш не можу сказати тобі, як тільки: тяжко! Та ось тобі розрада. Це ще початок; кривд тобі буде ще більш: чекають тебе ще сильніші борні з негідниками усіх гатунків та найбезсоромнішими людьми, для котрих нічого немає святого, котрі не тільки спроможні вчинити те огидне діло, про яке ти пишеш (тобто підписатися під чужу руку),— насмілитись звести такий жахливий злочин на невинну душу, бачити своїми очима кару, що спіткала обмовленого, і не здригнутися,— не тільки таке огидне діло, але ще в кілька разів огидніші, сама розповідь про які може позбавити навік сну людину жалісливу... Чекають тебе незліченні нові поразки, несподівані цілком. На твоєму, майже беззахисному, поприщі все може трапитись. Твої нервові напади й недуги будуть також ще дужчі, туга буде згубливіша і скорботи будуть глибші. Та пригадай: покликані у світ ми зовсім не для свят та бенкетувань — на битву ми сюди покликані... А тому ми ні на мить не повинні забути, що вийшли на битву, і нічого тут вибирати, де якнайменш небезпек: як добрий воїн, повинен кидатися з нас кожний туди, де гарячіша битва... Не ухиляйся ж від поля бою, а, йдучи на бій, не шукай ворога безсилого, але сильного. За битву з невеликим горем та дрібними бідами не багато здобудеш слави. Уперед же, прекрасний мій воїне!»... (1846 р.).
Все це сказано не дійовою особою п'єси Гоголя, а самим письменником, самим мислителем. Самим, хто мав право сказати «Все бачу».
Не тому виписуємо Напуття Гоголя, що його книга під руками. Не тому, що ніби випадково куплено цей том, де також знаменно сказано про Ломоносова й Державіна. Не випадково пішов з нами китайськими та монгольськими землями серце знавець російський «Все бачу і чую». Віддавна цей супутник близький, «тому йдемо і бачимо і чуємо».
«Все бачу і чую». Якщо хтось почасти турбується, він уже не все почує. Можна вміти не чути. Якщо хтось розвинув у собі цю здатність для блага, в мужності і твердості, тоді він добре встановить ступені чутності, та можна і все чути і всьому знайти місце. Гоголь, який так чудово описував битву, який крізь усі злигодні життя йшов до великого й світлого, він відав, що знаття небезпек є запобігання страху. Готовність до найгіршого завжди дасть змогу напружити особливі сили. Багато сил у людині, тільки треба вчасно їх видобути зі сховища. Глибокі бувають такі сховища і складні до них входи. Вивчати до них засуви можна разом з великими відунами. Треба бути впевненими і в цих великих супутниках. Треба почувати, що він не буде напучувати ні в чому злому, і тоді йти легко, тоді всі примарні перешкоди укладуться в особливому візерунку.
Між супутниками не буде лихих думок, геть звіється лайливе слово, мов залишки звіриного реву. Дуже важливо, щоб супутники, хоч би навіть випадково, не вживали один про одного гидких найменувань. Не будемо жадати неодмінно вже любові, яка не так-то легко приходить, але взаємна повага в дорозі необхідна.
У караванах можна помітити, як іноді, йдучи за прикладом думок та почуттів людей, самі тварини наслідують їх своїми вчинками. Доводилось бачити, як за людського роздратування, доти дружні, собаки кидалися один на одного, коні й верблюди лякалися. Такі наочні свідчення, про які добре знають досвідчені караванники, повинні б залишитися в пам'ятку у всяких супутників.
Супутник — це вже співробітник, а співробітник це вже не випадковий стрічний. Спільне діяння лишається неминуче. Буде десь назавжди. Думають недосвідчені: розбіжимось, та й по всьому. На ділі ж зовсім не так. Навіть у суто матеріальному плані ви бачите, як повертаються бумеранги. Той, хто діє, усвідомлюючи відповідальність, уже розуміє, що кожною дією кується день завтрашній.
Ворог роду людського винайшов всіляке оп'яніння. Воно містить у собі позбавлення відповідальності. Які ж потворні нагромадження утворюються від будь-якого оп'яніння! Тому тверезі супутники.
Народ пам'ятає, що «йдеш на день, а хліба бери на тиждень». Це сказано з великою досвідченістю, справді, всякого хліба треба взяти в сім разів більш. Також мудрість заповідає, що розлука радісніша від зустрічі. Адже зустріч передбачає розлуку, а кожна розлука вже передбачає зустріч. А на яких шляхах буде зустріч, про те не будемо турбуватись, треба покладатися, що на шляхах добрих.
Гоголь, за всіх своїх щирих прагнень, все ж мовить про битву. Інша назва й не підійде. На Курукшетра* теж битва. Всі народи знають такі битви, бо ніяк інакше ви не назвете це просування. Коли ж серце буде збережене без будь-яких оп'янінь, воно дуже тонко подасть знак, де формується стрій, добрий та міцний.
«Уперед же, прекрасний мій воїне».

6 березня 1935 р.


* Поле великого бою, оспіваного в давньоіндійському епосі.



ЦІННІСТЬ ПРЕКРАСНОГО

«Мистецтво не руйнування. В мистецтві чаїться насіння творення, а не руйнування. Це відчувалось завжди, навіть і за тих часів, коли все було темне. Під звуки Орфеєвої ліри будували міста. Незважаючи на не очищене досі ще уявлення суспільства про мистецтво, всі, одначе, кажуть: «Мистецтво є примирення з життям». Це правда. Справжній витвір мистецтва має в собі щось заспокійливе і примиренне».
«Мистецтво є примирення з життям».
«Мистецтво є поселення в душу гармонійності і ладу, а не збентеження і розладу».
Так майже сто років тому обмінюються думками великі люди російської літератури Гоголь і Жуковський...
У творах і в листах цих письменників можна знаходити найзворушливіші описи прекрасних творінь як давніх, так і сучасних їм. Завжди можна радіти, коли, в будь-якій країні, в будь-якому народі, стародавність і сучасність досліджують з однаковою бережністю. Той, хто бундючно поставився б до минулого, виказав би себе лиш неуком. Так само показав би себе і той, хто неуважно поставився б до пошуків свого часу...
Саме в безмежному мистецтві можна здійснювати найкращі спостереження над станом людських свідомостей. Витонченість свідомості, насамперед, відзвучить на тій чи тій царині мистецтва. Навіть і в інших, здавалося б віддалених від творчості, предметах широка свідо­мість вловить елемент справжньої творчості. Адже, врешті-решт, мистецтво безмежне і творчість, розпізнана чи потайна, завершена чи незавершена, просякає всюди.
Саме творчість запевнює і високу якість кожної продукції. Сьогодні в газетах сміються над тією обставиною, що в Пізі завалився новий міст, а старий, побудований шість століть тому, ще стоїть неушкоджено. Про таку міцність старотурецьких мостів, які протистояли навіть новітнім снарядам, мені розповідали недавно. Під час минулого землетрусу в Індії та Неаполі найновітніші споруди постраждали дуже сильно, тимчасом як стародавні храми утримались.
Можна наводити безліч прикладів торжества давньої високої якості в різноманітній давній творчості... Вивчаючи старовинні якості, нам легше думати і про сучасні будови, які вистояли б у багатьох злигоднях...
...Не буде перебільшенням, коли скажемо, що мова мистецтва вже багато разів в історії людства була найбільш переконлива, принадна та об'єднавча. Не тільки імена Аполлонія, Рубенса та багатьох інших закарбовано в державних побудовах, висловлених мовою мистецтва. Самі предмети мистецтва багато разів були кращими посланцями, вносячи з собою мир та дружелюбність. Нам уже доводилось помічати, як обмін художніми цінностями іноді рятував од непорозумінь і випереджав словесні договори. Якщо світ, за словами Платона, керується ідеями, то благородні зерна мистецтва завжди будуть тим благим посівом, який дасть найкраще, добром спом'януте жниво. Тим-то не буде чимось умовно навмисним, коли утверджуватимуться широке значення мистецтва і справжня цінність прекрасного. Отже, будемо цінувати, будемо зберігати все прекрасне з сердечною дбайливістю...
Для зміцнення нашого Пакту збереження культурних скарбів, насамперед, довелось ознайомитись і з історією виникнення Червоного Хреста. Основоположник цієї благородної ідеї славнозвісний швейцарський філантроп Дюнан та його благородні самовіддані друзі протягом 17 років невтомно стукали в серце людське, щоб розповісти про невідкладність такої гуманітарної установи. Багатьом слід було б запам'ятати багатостраждальну історію Червоного Хреста. Так руйнуються ці великі цінності не лише під час воєн, а й під час всіляких проявів людської темряви. Сама тільки охорона цінностей культури пробудить багато поснулих шляхів творчості, і цілі держави знову пригадають, в чому їхні несхитність та непереможна гідність і цінність.

16 січня 1935 р.

 

БІЛЬ ПЛАНЕТИ

«Найжахливіше — це темрява в дії».
Гете

Настав Армагеддонний* со-роковий рік. Давно мислилось про недугу планети, а нині виявилось, що планета справді трагічно запалена. Землетруси, повені, незапам'ятні холоди, несподівані спеки, посуха, нищівні бурі, пожежі повсюди виказують анормальні умови. В різних частинах планети водночас вирують війни і твердь потрясають нечувані вибухи. Вчені ретельно винаходять отруйні речовини, згубні гази і смертоносні гармати. Але не кажуть ці вчені, наскільки їхні злі винаходи нищать життєвість самої планети.
Гине безліч людей, руйнують неоціненні культурні скарби, та, мало того, нищать життєвість самої планети. Хто може розповісти достеменно, що саме вбивають в повітрі, у водних глибинах і в надрах землі? Можна грубо сказати, що гине багато тварин, багато птахів і риб, але ця відповідь ще нічого не пояснює і не дає розмірів того, що діється. А скільки ж зникає корисних мікроорганізмів, коли обчислено, що кожний підводний вибух знищує все живе на величезній відстані. Те ж саме діється і в повітрі, і настільки ж отруюється й грунт.
Кажуть, що відбувається війна нервів. І цей висновок лише частковий. Відбувається щось набагато знаменніше, що позначиться на молодих поколіннях. Люди лицемірно кричать про агресії. При цьому найзаповзятіші агресори особливо гучно обурюються. В журналах повно найганебніших, злочинних повідомлень. Воістину, агресія проникла в усі верстви людства...
...Вчений ... попереджає про зростання злочинності, про ознаки ви­родження і передбачає епідемії божевілля. Ці спостереження належать до першої половини тридцятих років. Наступні події та поведінка людства лише підтверджують грізні висновки вченого. А водночас у фальшиво роззолочених залах готелів у нудному танці рухаються жителі Землі. Ці танці та бенкети нагадують стародавні сказання. Хтось твердить про перебудову світу, про час великий, про відповідальність людства, та немає діла танцюристам і фіглярам і темним розтлителям до майбутнього планети. Чи не самим доведеться жахнутися руйнуванням та обвалам, до яких і вони доклали рук?
Планета хвора!  Настав со-роковий рік!

1940 р. Гімалаї.


* М. К. Реріх вживав цей біблійний термін як символ світової сутички сил світла і темряви.



ЛЮТЬ

«Велика лють у світі»,— казала наша Людмила, коли в курнику спалахнула нечувана війна. Справді нечувано: купа курчат учинила напад на одного співвітчизника, вони вбили його, пошматували, вирвали нутрощі і їли їх жадібно. Ніби китайці, що поїдали серце ворога.
Без жартів — в усьому виявляється якась звіряча лють. Правда, всього кілька років тому американці мочили хустки в крові страченого. Те ж бувало і в Парижі. І в Німеччині вмочували знамена у ворожу кров. Наче за найдикішого середньовіччя.
А тепер і курчата скотилися до канібалізму. Хтось скаже: «Не помічайте!», а Ллойд Джордж на запит про зносини з більшовиками в палаті заявив: «Адже ми і з канібалами торгуємо». Цинізм! А тепер, коли світ трясеться від вибухів, коли ріки криваві течуть, спалахує лють. Чи божевілля?
Жадання крові! Жадання привселюдних страт. Десятки тисяч прийдуть видивлятися, а потім, налившись злобою, отруять весь свій побут. Бували часи, коли за місце для лицезріння страти платили великі гроші. Та хіба щось таке припустиме, коли навіть папуги кричать про Культуру.
Звичайно, Армагеддон* роз'ярив людські стада. Але ж одне — героїчна битва за оборону Вітчизни, а інше — сліпа лють. Бували епідемії божевілля, безліч людей в них втрачала людську подобу. Але ж то була патологія, яка підлягала лікуванню.
Погано, як світ наллється злобою люті, вона й без того палахкотить з усіх кутків. Куди ж іще, коли курчата стали канібалами! Коні кусаються, бики б'ються. Багато скажених собак і кішок. Переповнився світ люттю.

У Бомбеї замах на Джинну. Нападник — мусульманин. На конференції в Лондоні англійську мову проголошено світовою мовою.

30 липня 1943 р.


* За віруваннями, час останнього бою між силами добра і зла.



ФЛЮГЕРИ

Вазарі розповідає характерну історію про Перуджіно. Художник включив у церковний розпис кілька зображень, які були в його колишніх картинах і їх дуже схвалювали всі. Однак тепер ті ж вихвалителі їх дуже облаяли. Майстер сказав: «Я намалював ті ж самі постаті, які раніш викликали ваші похвали і вельми подобалися. Що ж можу подіяти, як тепер вони вам не подобаються і не здаються гідними похвали». «Це не перешкодило їм переслідувати його ущипливими сонетами та публічними образами». «Внаслідок цього Перуджіно покинув Флоренцію і виїхав до Перуджії».
Ще цікаве! Коли 1920 року утворювався почесний комітет моєї вистав­ки в Лондоні, я запропонував до нього Черчілля. Але поштиві англійці сказали: «Як включимо Черчілля, то жодна порядна людина не залишиться в комітеті». Минуло двадцять три роки і вся Англія вихваляє й шанує Черчілля.
В цьому випадку потрібні були двадцять три роки, але можна б нині назвати багато імен, згадуючи про які оберталися флюгери. Підіть і розберіть, де правда? І звідки стільки брехні в людях. Збрешуть і в очі дивитимуться. Собі на шкоду збрешуть.
Нинішні події у своєму світовому розмаху дають флюгерам напружену роботу. Скільки злих карикатур вже не ввійдуть до збірників, бо вітер змінився. Обертання флюгерів дедалі посилюється. Укладають нові угоди, змінюються строки, гримлять прокляття... Життя обивателя стає дедалі важче... Голод стукається... Люди волають: «Швидше б з усім покінчити!» А що таке це «усе» і самі не знають. Війна тяжка і жорстока, але «шапкобрання» ще важче й нещадніше. Бідні флюгери зомліють від постійного обертання.
Людяність зникає. Гуманітарні науки не в моді. Пишуть: «Які тепер виставки. Кабак — ось що їм треба». Навіть радіо передає найвульгарніші пісні і п'яні оплески. На вокзалах продають наймерзенніші брошури. А флюгери крутяться швидко. Для оберту флюгера вже не роки потрібні, а хвилина! На очах перевернеться. Чорне стане білим, а біле — чорним.
Спитайте флюгера, чого він крутиться? Він скаже: «Таке вже життя». А чи не нудно від такого життя? І невже немає іншого життя? Хіба життя — крутитися на жердині і ловити вітер? І де він, вітер, і в яких просторах він розчиниться? Чи принесе втіху та оновлення? Людяносте, де ти?

У Сибіру для батьків учнів нині читають лекції: «Про користь дружби між людьми».

24 жовтня 1943 р.



«ЕВОЛЮЦІЇ»

Тарле згадує характерну «еволюцію» французької преси під час втечі Наполеона з острова Ельби. Відомості йшли в такому порядку. Спершу: «Корсіканське чудовисько висадилося в бухті Жуан». Потім: «Людожер іде до Граса». Потім: «Узурпатор увійшов до Гренобля». Потім: «Бонапарт зайняв Ліон». Потім: «Наполеон наближається до Фонтенбло». І нарешті: «Його Імператорську Величність очікують сьогодні в його вірному Парижі». «Вся ця літературна гама вмістилася в одних і тих же газетах, при одній і тій же редакції на протязі кількох днів». Яких тільки «еволюцій» не зберігають надра бібліотек.
А чи не хочете ось і таку сучасну нам еволюцію. Пишуть: «Ви, певно, пам'ятаєте Франкенталера, який вів нашу справу і який вирішив її на користь Хорша*, одержавши від останнього велику плату після завершення її. Ось цей «чесний та благородний муж юстиції» тепер виставив свою кандидатуру... А сталося це після неймовірного скандалу, що прошумів в усіх газетах: якийсь Ауреліо, суддя, ставленик демократичної партії, був кандидатом і випадково вийшло на світло денне, що потрапив він на місце судді в минулому завдяки національно відомому гангстеру Костелло, який йому влаштував місце судді. Коли це виявилось, його ім'я з великим скандалом було зняте, і тепер демократи виставили іншого, а республіканці Франкенталера. Якщо він буде обраний, запитується, де різниця між ставлеником гангстера і підкупним членом суду?! Ось які закони і мораль тут».
Так, ось яка може бути так звана еволюція, коли бандити призначають вищих суддів. Хіба не велика іронія в тому, що саме справедливість в руках бандитів? За кілька днів Наполеон друкованим словом еволюціонує з чудовиська в імператори.
Житейські мудреці, чуючи сказання про суддів підкупних, шепотіли: «Всяку людину підкупити можна, тільки б знати, з яких дверей підійти до неї». Так ганьбила людську гідність житейська мудрість. «Папір усе терпить»,— запевняє ще один житейський мудрець. Кажучи про яку-небудь брехню, мерзоту, додадуть: «Про це навіть у газетах друкували». Таке «навіть» багато чого варте!
Якби тільки огидлива єхидна не доповзла до молоді! На щастя, нинішня російська молодь тепер не схильна до мерзот. Російське твердження прозвучить у перебудові світу. Еволюція не змішається з інволюцією. Відья переможе авідью**.
Головне — виганяйте неуцтво — воно корінь усякого зла.

1 листопада 1943 р.


* Американський бізнесмен.
** Санскр. — знання переможе темряву.



ПАМ'ЯТКА

Дружинники Володимира як особливу відзнаку носили золоту гривну. Це схоже на золотий шийний ланцюг, нагороду на Заході. Богатирі Володимира мали звання богадура, шо прийшло зі Сходу. Палати Ярослава, певно, скидалися на палаци Рогтерів у Палермо. Троє дочок Ярославових були замужем за королем французьким, за королем угорським Андрієм і за конунгом Гаральдом. Широка міжнародність!
Астарта Малоазійська в глибоких шарах Києва. Греко-скіфське мистецтво в курганних знахідках, у скарбах. Давні готи в степах і в Криму. Ще в сімнадцятому столітті в Криму існувала готська мова. Татари, генуезці, алани, всі незліченні народності, що пройшли руськими рівнинами! Широка міжнародність!
Незліченні і вороги — німці, італійці, французи, англійці, японці, шведи, турки, ляхи — всі зазіхали на російські скарби і нічого не досягли. Теж широка міжнародність.
І всі верстви, від найдавніших до новітніх, треба знати. Не в тому річ, щоб рахувати друзів та ворогів, у такому рахуванні можна й прорахуватися. Не в тому річ, щоб живитися образами, сказано: «Поганий сад образ». Але треба знати російському народові свою достотну історію. Треба знати минуле без замороки, без сліпоти і глухоти.
Минувшини не вишкребеш. Кургани височать тисячоліттями. Було нашестя два на де ся ти язиків і тепер воно знову прийшло. Прикрасилася Москва після Наполеона. Прикраситься Русь після злого нашестя нинішнього. Вже збагнули могутність і жертовність Російського Народу. Вже шукають дружби його. Вже твердять: «Забудьмо минуле». Не знають, чим би ознаменувати приязнь російську. Весь словник добра витрусили, щоб знайти достатні суперлативи на славу Російську.
А російська кмітливість все підмічає, всьому ціну знає, «Якщо супутник твій на одне око сліпий, то й ти примружуй око», так пам'ятає Схід. Російська людина багато перестраждала, багато перенесла, багато подужала. Зітхне, усміхнеться, та й за нову будову на подив усьому світові!

З грудня 1943 р.


E-mail: thvc@yandex.ru