БИБЛИОТЕКА КУЛЬТУРЫ ЗДОРОВЬЯ
THE LIBRARY OF CULTURE OF HEALTH


Ольга Ауновьска. Українi — любов i привiт.


Скан первой страницы статьи

Ольга Ауновьска. Українi — любов i привiт / О.К. Ауновьска // Україна. — 1984. — № 28. — С. 12-13.

 

 

 

 


Скан обложки журнала

«...Рівно піввіку минуло, як у нас на Василівському острові... зароджувалося Товариство імені Т. Г. Шевченка... Ціле коло українців і шанувальників України та її славетного співця збиралося у нас під головуванням мого батька Костянтина Федоровича».
Це рядки з «Аркушів щоденника» Миколи Реріха, який на схилі літ, 1947 року, в далекій Індії, де він провів два останні десятиріччя, зга­дував давню петербурзьку пору, часи своєї юності.
«...Мали намір видати «Кобзаря» з ілюстраціями, читати лекції про творчість Т. Г.
...Мої зв'язки з Україною започаткувалися давно. Гриміла трупа Кропивницького. Заньковецька, Саксаганський — ціла талановита сім'я ...українські пісні захоплювали, наче нова знахідка. В Академії мистецтв завжди було багато українців, і ми жили дружно».
Полонений шевченківським талантом, захоплений мистецтвом трупи Кропивницького, закоханий у мелодійні українські пісні, Микола Реріх мріяв про зустріч з Україною. Нестримний був і його потяг до вивчення історії Вітчизни, її стародавньої культури, побуту. І зустріч відбулася.
1896 року двадцятидволітній художник приїздить на Україну. Потім він так згадував перше своє враження від Києва: «Був яскравий святковий день, я пішов на базар. Тоді ще базар був справжнісіньким гоголівським зборищем. Прекрасні плахти, намиста, вишивані сорочки, стрічки, ну і шаровари, «як синє море». Накупив плахт, усякої всячини, наслухався дзвінкої, співучої мови і назавжди зберіг пам'ять про бандуристів».
Зачарований, ходив молодий Реріх Києвом, милувався його спадистими вулицями, вежами, банями храмів, познайомився з розписами Віктора Васнецова і Михайла Нестерова у Володимирському соборі та Михайла Врубеля — у Кирилівській церкві. Не думав, певно, тоді, що згодом сам творитиме для України ескізи надзвичайно декоративних, сповнених давнім живописним духом мозаїк.
Дванадцять прекрасних ескізів для церкви в садибі відомого археолога, знавця Сходу Віктора Голубєва на Київщині створив художник за 1903—1906 роки. Хто бував у селі Пархомівці Володарського району, міг милуватися незрівнянною красою ліній і орнаменту, ритмічним характером композиції та вишуканим поєднанням кольорових тонів здійсненої за ескізами Реріха мозаїки на її стінах. 1910 року Микола Костянтинович створив ескізи мозаїки для Троїцького собору Почаївської лаври, що на Тернопільщині. І нині в Почаєві вражають дивовижні переливи бірюзових, золотавих, вогненних барв, що ніби ожили натхненням і волею чудодія.
...А того далекого сонячного дня, що приніс митцеві зустріч з Києвом, довго стояв він на високому дніпровському березі, схвильовано вдивляючись у манливу синю далину, в широкі простори Славути, переймаючись почуттям первісного привілля. Віщим серцем відчував усю самобутність культури Київської Русі, гострим оком художника бачив долини, пагорби й ліси, що так само зеленіли колись, мужніх і пра­целюбних хлібодарів, ратників, які так нерозривно зрослися з рідною землею, а тому були непереможні. І поставало перед ним неприкрашене обличчя сивої давнини.
Тема слов'ян, тема Київської Русі цікавила Миколу Реріха й раніш. Ще 1893 року роздуми про міжусобиці київських князів, про необхідність єднання втілилися в картині «Святополк окаянний». Згодом художник не раз повертався до цієї теми, зображав синів князя Володимира — Бориса й Гліба, вбитих за наказом їхнього підступного брата Святополка. Образи їх вабили чистотою, прагненням до єдності, яка тільки й могла зміцнити Київську Русь.
Глибоке враження справляє картина художника «Святі Борис і Гліб». Уздовж пагористого дніпровського берега повільно пливе човен. В ньому стоять обидва брати у гостроверхих княжих шапочках, молитовно склавши руки і звівши очі до неба, немов закликаючи мир і щастя на рідну землю. А от інше вирішення теми — ескіз мозаїки: над містом вздовж ріки мчать, летять на диво-скакунах хоробрі войовники Борис і Гліб. І цілком зрозуміла їхня енергія — адже вони захищають своє місто. Не випадково звертався митець до цих образів і в грізні часи битви радянського народу з фашизмом.
Знов і знов шукав Реріх слідів далекого минулого, своїми картинами ніби піднімав завісу над ним. І в тому допомагали йому знання з археології, розкопки курганів, вивчення пам'яток давньої писемності — літописів, «житій», старовинних грамот. Наприкінці минулого сторіччя намалював він дві великі картини — «Ранок богатирства київського» і «Вечір богатирства київського». Здається, звичне, традиційне рішення — баский кінь, богатир, гробниця, коршаки. Та билинною силою віє від полотен, в яких опоетизовано народні риси богатирства. Вершник на коні символізує міць народну, і хай ширяють хижі птахи, не пошкодує воїн і життя, щоб жила Батьківщина...
Прагнучи створити картини великих філософських узагальнень, Микола Реріх виношував цикл «Початок Русі. Слов'яни». Уважний до історії, він вивчав деталі давнього побуту, робив зарисовки старовинної хати, плоту, радився із Володимиром Стасовим. Те глибоке проникнення у старовину — в його творах «Гонець», «Сходяться старці», «Місто будують». Близька до цього циклу і невеличка картина «Похід Володимира на Корсунь. (Червоні вітрила)». Готовність до подвигу і непоборність випромінюють постаті воїнів зі списами в руках, які непорушно стоять у човнах, а над ними, немов сяєво майбутньої перемоги,— буяння червоних вітрил.
Дивишся на картину «Місто будують» — і, здається, відчуваєш, як гостро пахне смолою нагріте сонцем повітря і який свіжий вітер віє од річкових просторів. Кипить робота, дружно працюють стародавні майстри в білих полотняних сорочках, пиляють, обтесують колоди, зводять стіни й вежі... Ось так творили багато віків тому красу Києва. І виріс, піднісся стольний град, диво дивне, про яке з такою любов'ю писав Микола Костянтинович Реріх у нарисі «Матері міст»:
«Нам майже неможливо уявити собі пишноту Києва, де з гідністю приймав Ярослав усіх чужоземців. Сотні храмів блищали мозаїкою та стінописом...
У Києві, на терені Десятинної церкви, зроблено чудове відкриття: в приватній садибі знайдено рештки якихось палат, купи кісток, уламки фресок, кахлів та дрібні речі...»
Треба сказати, що Реріх ретельно оглядав знахідки в археологічній комісії, сам бачив залишки стін, складених із червоного шиферу, міцно зв'язаного вапном.
Ознайомившись докладно зі знахідками, Микола Костянтинович, який так нерозривно поєднував у собі художника і вченого, писав: «...Дивовижні тони емалей; витонченість і вишуканість мініатюр; простір і спокій храмів; чудеса металевих виробів; багатство тканин... Мужі Ярослава і Володимира тонко відчували красу, інакше все залишене ними не було б таке прекрасне...
...Віриться, що в Києві жили мудрі богатирі, які зналися на мистецтві».
Він наводить у своїй статті знаменні слова з стародавнього літопису, чи не першу яскраву літописну вість про творення, про мистецтво: «Заложи Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата. Заложи же и церковь святыя Софья... И бе Ярослав... книгам прилежа и почитая е часто в нощи и в дне и списаша книгы многы... сь же насея книжными словесы сердца верны людии, а мы пожинаем, ученье приемлюще книжное. Книгы бо суть рекы, напаяюще вселеную, се суть исходищя мудрости, книгам бо есть неищетная глубина... Ярослав же се... любим бе книгам, многы наложи в церкви святыя Софьи, юже созда сам, украси ю златом и сребром и сосуды церковными... Радовашеся Ярослав видя множьство церквии». І Реріх дійшов висновку: «Захоплення Ярослава виглядом осяйної Софії незмірно далеке від лементу сучасного дикуна перед яскравістю барв. Це було захоплення культурної людини, яка відчула пам'ятник, цінний на багато віків. Так було; такому мистецтву можна заздрити; можна дивуватися тому культурному життю, де таке мистецтво було потрібне».
Величний образ Ярослава Мудрого створив художник першого, найтяжчого року другої світової війни. Магічною силою мистецтва картина переносить нас у Київ XI сторіччя. Мудрість і спокій на обличчі київського князя. Замислений, сидить він над рукописом біля розчиненого вікна, за яким здіймаються стіни Софійського собору... 1942 року Реріх малює «Похід Ігоря», картину, просякнуту ідеєю єднання перед лихоліттям ворожої навали.
Той, хто не знає минулого, не може думати про майбутнє,— в цьому Микола Реріх був твердо переконаний. І неначе до всіх нас звернено палкий його заклик. «З давніх чудесних каменів складіть сходини прийдешнього .

Ольга АУНОВСЬКА
(Закiнчення в №30)


E-mail: thvc@yandex.ru