Библиотека Культуры Здоровья
The Library of Culture of Health

Скумін В. А. Батьки i дiти.

Скумін В. А. Батьки i дiти / В. А. Скумін // Київська правда. — 1982. — №210 (17493). — C. 3.

ВІДОМО, що діти в різних сім'ях, та й в одній сім’ї, ростуть різні. Одні виходять у самостійне життя працьовитими, морально стійкими, інші — ліниві, пасивні, з холодним серцем. А хіба хтось із батьків хотів цього? У чому ж тут справа?
Мабуть, передусім, у тому, що окремі батьки не знають, як-то кажуть, правильного підходу до своїх дітей, не володіють належним педагогічним тактом. Не відчувають вони, коли слід поставитись до сина чи доньки поблажливо, а коли, може, й посміятись з них, коли поспівчувати, коли зробити зауваження, а коли й промовчати, вдаючи, що нічого не помічаєш. І все це необхідно робити доречно, а головне — вчасно!
Отже, важливо зберігати міру — не тільки у виявленні почуттів до дітей, а й у задоволенні їх потреб, у вимогах до них і повчаннях, у заохоченнях та покараннях. Хіба не це мав на увазі видатний радянський педагог Антон Семенович Макаренко, коли писав: «За що б ми не взялись у справі виховання, ми завжди приходимо до питання про міру»? Почуття міри і є складовою частиною педагогічного такту.
Сучасна психологічна наука твердить, що виховання мусить базуватися насамперед на взаємному довір’ї. Воно має бути систематичним, але не нав’язливим. Я знаю сім’ю, в якій батьки взагалі рідко вдаються до прямих заборон, до відвертого примусу: «Не смій! Не дозволю! Роби так, як я сказав!» Навіть найсерйознішим своїм вимогам вони надають форми поради, рекомендації чи прохання, або просто ніби мимохідь висловлюють свою думку, сподівання.
Якось менший син, п’ятикласник Ігор, ходив по хліб і привласнив частину здачі. Це з ним трапилось вперше. Що робити? — стали міркувати батьки. — Треба дати йому зрозуміти, що він вчинив погано.
— Що ж це ти здачу не повністю дав? Узяв без дозволу собі гроші. Знаєш, як це називається? — сказала ввечері мати.
Хлопчик густо почервонів,
— Та що ти говориш? — поспішив втрутитися батько. — Ніколи не повірю, що наш син може так зробити! Якщо йому будуть потрібні гроші, він сам у нас попросить. Мабуть, десь закотилися монети. Знайдуться.
Вранці гроші справді «знайшлися». А здачу після цього Ігор завжди приносив повністю.
Хочу розповісти про ще один випадок. Був я недавно в гостях. Прийшов знадвору син — десятикласник. Один гість, гадаючи, певно, що робить добре діло, налив йому в чарку вина і запропонував випити. Батько й мати перезирнулися. Що робити? Прямо сказати синові, щоб не смів пити, — різко прозвучить, та й гість образиться. Головне ж, треба зробити так, щоб Олег не пив ні зараз, ні тоді, коли поруч не буде батьків. А хлопець вже завагався — ось-ось простягне руку до чарки. В цю мить мати спокійно сказала:
— І не просіть його — нізащо не візьме. Він же в нас в рота не бере хмільного. Чого немає, того немає, не буду на хлопця наговорювати...
Син глянув на матір, сховав руку за спину. Нерозважливий гість кинувся умовляти Олега, але той рішуче відмовився.
Слід сказати, що це дуже розумна тактика. Треба завжди прагнути непомітно, тактовно підказати дітям потрібну думку і зробити це так, щоб вони сприйняли її, як свою власну. А від цього з кожним днем міцнішатиме їх воля, зростатиме їх людська гідність, розвиватиметься самостійність.
Одержав я нещодавно листа від робітниці з Білої Церкви, матері двох дітей. «Я дуже хочу, — писала вона, — щоб мої син і донька були щасливими. Мені здається, що все для цього роблю. Ні в чому не відмовляю їм, все у них є... Змалку навчила їх хорошим манерам. Нарікати на дітей особливих причин наче й нема, та, щиро кажучи, не задоволена я ними. Не скажу, щоб були погані, і вчаться успішно, і вдома, буває, допоможуть мені, якщо треба, а от мрії їх якісь, я б сказала, приземлені. Тільки й розмов, що про вбрання, про магнітофон, танці. Ліньки їм іти на шкільний суботник, одні розваги в голові. Може, це тому, що не знають вони тепер нестатків?
Мої діти ростуть якимись байдужими до всього, що не стосується їх самих. Не зуміла я, видно, прищепити їм високі громадянські ідеали... Що ж робити тепер? Я — мати і не можу не турбуватись про щастя своїх дітей...».
Можна зрозуміти переживання матері. Та справа, звичайно, не в тому, що молодь буцімто стала іншою. Переважна більшість нашої молоді чудова. Вона прагне до життя, освяченого високою метою, мріє про героїчний труд. Але юним ще не вистачає досвіду, і тому часом вони не можуть відрізнити уявні цінності від істинних, раз у раз впадають у крайності. Трапляється, що на перший план окремі молоді люди ставлять самі «матеріальні блага».
Зовсім непогано красиво, модно одягатися. Вся справа в тому, щоб із речей, з особистого благополуччя не робити культу. І це, насамперед, виховується в сім’ї.
Нелегко тепер буде перевиховувати їх, але це конче треба зробити. Насамперед, поговоривши з ними по душі, покласти на них певні обов’язки. І частіше розповідати про свою важку, але прекрасну юність, про юність дідуся і бабусі. Нічого вони ще не пережили, сьогоднішні діти, їм починати все спочатку. Як же важливо правильно озброїти їх у Велике Життя!
І треба виховувати не тільки словами, а, передусім, власним прикладом. Йдеться, власне кажучи, про виховання ідеалу щастя. Необхідно передати дітям все краще, виплекане батьками в своїх душах. Пам’ятаєте, як образно говорив видатний російський мислитель і митець Микола Реріх про спадкоємність поколінь: «З прекрасних каменів минулого складіть щаблі майбутнього. Сьогодні — це вчора, сьогодні — це завтра». Наші діти повинні вирости ще кращими за нас. Адже їм продовжувати нашу справу, будувати, творити майбуття. А це справа велика і вічна. Тож сприятимемо їй.

В. СКУМІН,
лікар-психолог,
кандидат медичних наук.